Узагальнення судової практики вирішення майнових спорів між подружжям (колишнім подружжям), а також жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі,  у тому числі стосовно майна, набутого одним чи кожним із них унаслідок приватизації, та майна, що передане ним або одним із них для здійснення підприємницької діяльності.

 

Дане узагальнення проведено відповідно до листа Верховного Суду України від 02.02.2016 вих. № ЕП-231/16 у відповідності з наданими питаннями, які пропонується висвітлити в узагальненні.

Справи про поділ майна подружжя відносяться до категорії спорів, які виникають із сімейних правовідносин. Дані відносини регулюються главою 7-8 Сімейного Кодексу України (далі – СК України), Цивільним Кодексом України (далі – ЦК України), постановою Пленуму Верховного Суду України (далі - ВСУ) 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Законодавство України встановлює різний правовий режим майна подружжя, залежно від того, набуте воно ними до шлюбу чи після реєстрації шлюбу, чи існує між ними договірний режим майна, відповідно до підстав набуття майна – все це має значення при вирішенні поділу майна подружжя. Сімейне законодавство надає право подружжю на поділ належного йому майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності, як за взаємною згодою під час шлюбу, так і при розірванні шлюбу та після розірвання шлюбу.

Поділ майна може бути проведений в добровільному порядку, шляхом укладання нотаріально посвідченої угоди, а також примусово – шляхом звернення до суду з позовом.

Розглядаючи майновий спір, суд передусім визначає склад майна і підстави його набуття. Статтею 57 СК України визначено перелік майна, яке є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. До речей індивідуального користування відносяться, в тому числі і коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, це якщо вони придбавались для конкретного з подружжя. А якщо вони придбавались,  як засіб накоплення, то являються спільною сумісною власністю.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України, ст. 372 ЦК України, поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, регулюється ст. 74 СК України.

У правових позиціях Верховного Суду України (далі - ВСУ) по справам № 6-2333цс15, № 6 – 612цс15, зазначено наступне, що норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм  майна, згідно з якими:

1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК України містить винятки із загального правила.

Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі – СК України) визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України майном, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти  або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну  статус спільної сумісної власності, є:

1) час набуття такого майна;           

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);

3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий  статус спільної власності подружжя.

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

 

 

 

1.     Поділ майна між подружжям (колишнім подружжям) щодо неподільних речей.

Поділ неподільних речей, тобто тих, які неможливо поділити в натурі, проводиться в ідеальних частках. У цьому випадку кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном відповідно до своєї частки.

В разі неподільності речі, згідно з ч. 2 ст. 71 СК України, вона присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Відповідно до ч. 4 ст. 71 СК України, присудження іншому грошової компенсації, замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України ( виділ із частки майна, що є у спільній частковій власності – ст. 364 ЦК України, припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників – ст. 365 ЦК України). При цьому, розмір грошової чи іншої матеріальної компенсації визначається вартістю частки (ч. 2 ст. 364 ЦК України).

Отже, якщо неподільна річ (наприклад житловий будинок) не може бути реально поділений між подружжям, що як правило, встановлюється на підставі висновку відповідної судової експертизи, а інший з подружжя не згоден отримати грошову компенсацію замість своєї частки, або інша сторона не бажає сплачувати таку компенсацію, попередньо не вносить на депозитний рахунок суду належну грошову суму, то суд, визнає за кожним із подружжя право власності на належну їм частку в спільному майні і залишає майно у їх спільній власності.

Приклад. Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 04 листопада 2015 року, по справі № 613/182/14-ц було задоволено позовні вимоги Особа 1 до Особа 2, про поділ спільного майна подружжя.

Так, позивач просила стягнути з відповідача грошову компенсацію ½ частини вартості автомобіля, який було придбано під час спільного проживання. Згідно висновку автотоварознавчої експертизи, була встановлена ринкова вартість автомобіля. Оскільки, автомобіль є неподільною річчю, і він перебуває в користуванні у відповідача, тоді як позивач пропонувала компенсувати їй половину вартості автомобіля грошима, тому суд доцільно виділив спірний автомобіль відповідачу з виплатою грошової компенсації половини його вартості позивачу.

 

 

 

 

2.     Поділ майна між подружжям у випадках, коли один із них (або обидва) – фізична особа – підприємець та відмінності такого поділу від поділу майна між подружжям, де чоловік або дружина (або обидва) – учасник господарського товариства.

Так, відповідно до п.п. 28, 29 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» № 11 від 21 грудня 2012 року зазначено, що майно господарського товариства, приватного підприємства та фізичної особи – підприємця не є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Другий з подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.

В той же час, з приводу поділу майна між подружжям у випадках, коли один із них (або обидва) – фізична особа – підприємець, ВСУ висловив правову позицію у справі №6-1109цс15, де зазначив, що системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.

Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому, відповідно до частини третьої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Отже, майно фізичної особи–підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи–підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.    

Відповідно до правової позиції ВСУ від 3 червня 2015 року по справі № 6-38цс15), грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства  за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об'єкт – право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна приватним підприємцем для його використання у своїй підприємницькій діяльності не може бути підставою для визнання такого майна об'єктом права особистої приватної власності одного з подружжя.

Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних  коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

 

Виходячи з вищезазначених правових позицій ВСУ, можна сказати, що майно фізичної особи–підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи–підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів, а якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя виникає право вимоги виплати половини вартості внесеного майна або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

 

При цьому, відповідно до рішення Конституційного Суду України         № 17-рп/2012, щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України, в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 СК України, треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

 

Отже, виникає проблемне питання, при вирішенні правового режиму майна подружжя, у випадках, коли один з них фізична особа-підприємець, або учасник господарського товариства. Дане питання потребує детальнішого та конкретного роз’яснення, оскільки, позиції Верховного Суду України та Конституційного Суду України різняться між собою, що утворює різну практику вирішення даних спорів.

 

3.                     Поділ майна за шлюбним договором.

Поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу (статті 57, 60, 61, 62 СК України) закон у статтях 7, 8, 9, 64, 74, 93-97 СК України передбачає можливість договірного регулювання цих правовідносин. Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права.

Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано сторонами в шлюбному договорі, суд обґрунтовано, виходячи з принципу свободи договору (стаття 8 СК України, статті 6, 627 ЦК України) застосовує до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України (Правова позиція ВСУ у справі № 6-230 цс14).

Шлюбним договором можуть регулюватися три основних види майнових відносин: правовий режим майна, порядок користування житлом,  право на утримання.

Слід мати на увазі, що в силу ч. 4 ст. 93, ч. 1 ст. 103 СК України положення шлюбного договору, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, порушують його права та інтереси, на вимогу такої сторони за рішенням суду, можуть бути визнані недійсними, з підстав, встановлених ЦК України.

Відповідно до ст. 94 СК України, обов’язковою вимогою до шлюбного договору є те, що він укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

 

4.                     Поділ майна між чоловіком і жінкою, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі.

Відповідно до правової позиції, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 23 вересня 2015 року у справі  № 6-1026цс15, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв’язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім’єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

          Приклад. Рішенням, Вовчанського районного суду Харківської області від 30 січня 2014 року, по справі 617/1593/13-ц, відмовлено у задоволенні позовної заяви Особа 1 до Особа 2 про поділ сумісно нажитого майна. Рішення вмотивовано тим, що відповідно до ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України, проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу може бути встановлено у судовому порядку.

За змістом наведених вище норм, правові наслідки встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без шлюбу, так і встановлення належності їм майна на праві спільно сумісної власності на підставі ст. 74 СК України, пов’язується виключно з набранням законної сили рішенням суду, яким такі юридичні факти встановлені

В той же час, з матеріалів справи вбачається, що таке судове рішення, яке набрало законної сили, та яким було встановлено факт проживання Особа 1 однією сім’єю з Особа 2 на час придбання спірного майна, відсутнє, а пред’являючи позов, Особа 1 про встановлення зазначених юридичних фактів суд не просив.

 

5.                     Поділ майнових прав, у тому числі на новозбудоване майно та недобудоване майно.

У правовій позиції ВСУ у справі №6-2710цс15, зазначено, що відповідно до положень статей 6, 17 ЗК України 1992 року, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок», Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян (затверджений наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10) і ст. 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді.

Разом з тим, виходячи зі ст. 30 ЗК України 1992 року, згідно з якою при переході права власності на будівлю і споруди разом з цими об’єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у разі будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає при приватизації земельних ділянок, на яких останні знаходяться.

Також згідно з існуючим на час спорудження спірного житлового будинку законодавством (ст.ст. 6, 30 ЗК України, ст.ст. 16, 17 Закону України «Про власність») індивідуальне житлове будівництво здійснювалося з метою забезпечення житловою площею тих громадян і членів їх сімей, яким у встановленому порядку надано право на земельну ділянку для будівництва будинку. У зв’язку з цим сама по собі участь інших осіб у спорудженні будинку не може слугувати підставою для визнання за такими особами права власності на частку у спорудженому будинку. Такі особи можуть лише вимагати відшкодування власником будинку понесених ними затрат. Лише у виняткових випадках, якщо з урахуванням всіх обставин справи  та в результаті з’ясування істинних правовідносин сторін буде встановлено, що сторонні особи брали участь у спорудженні будинку на підставі укладеної із забудівником та членами його сім’ї угоди про створення спільної власності на будинок з метою забезпечення зазначених осіб жилими приміщеннями, за особами, які, не будучи членами сім’ї забудівника, брали участь у спорудженні будинку, може визнаватися право на частку в будинку.

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинку з юридичної точки зору, об’єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

 

Відповідно до висновку викладеного в постанові Верховного Суду України у справі № 6-612цс 15 від 1 липня 2015 року, критеріями, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Тільки в разі встановлення цих фактів і визначення критеріїв норма    ст. 60 СК України вважається правильно застосованою.

Приклад. Ухвалою ВССУ від 23.12.15. по справі № 22-ц-1590/15 (512), скасовано рішення суду апеляційної інстанції. Однією з причин скасування рішення, є та обставина, що апеляційний суд, пославшись на високу ступінь готовності будинку та на те, що його було збудовано у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі на земельній ділянці, яка належить позивачу, у порушення норм процесуального права не з’ясував, хто є забудовником вказаного будинку та за чиї кошти було збудовано зазначену нерухомість, й дійшов передчасного висновку про можливість віднесення спірного будинку до об’єктів спільної сумісної власності подружжя, не спростувавши доводів про те, що спірний будинок із надвірними спорудами та земельна ділянка, на якій розташовано спірний будинок, належать матері відповідача.

 

6.                     Підсудність спорів про поділ майна, у тому числі нерухомого.

Згідно з нормою ст.114 ЦК України та п. 43 постанови Пленуму ВСУ з розгляду цивільних і кримінальних справ № 3 від 01 березня 2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» якщо пред'явлено позов про право власності на кілька жилих приміщень (квартир), розташованих у різних районах міста чи в різних містах, або позов про поділ спадкового майна, яке складається з кількох квартир (об'єктів нерухомості) у різних місцевостях, тобто вимоги, для кожної з яких частиною першою статті 114 ЦПК встановлено виключну підсудність, то позов пред'являється до одного із судів за вибором позивача, але за місцезнаходженням основної частини нерухомого майна, яка за своєю вартістю перевищує ті, що знаходяться в інших районах чи місцевостях.

Так, ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 30 березня 2015 року, по справі № 641/2781/15, позовну заяву Особа 1 до Особа 2 про поділ спільного майна подружжя, повернуто для подання до належного суду. Як, вбачається з позовної заяви, місцезнаходження спірного нерухомого майна територіально відноситься до Київського району. Таким чином, справа не підсудна Комінтернівському районному суду м. Харкова.

 

7.                     Визначення початку перебігу строків позовної давності для пред’явлення позову про поділ майна, у тому числі після розлучення (розірвання шлюбу та припинення фактичних шлюбних відносин).

Згідно із ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до положень ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до ст. 72 СК України, позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 3 ст. 29 КпШС України, ч. 2 ст. 72 СК України).

Необхідно звернути увагу, що на осіб, котрі перебувають у шлюбі, строки позовної давності не поширюються. Розірвання шлюбу не породжує наслідків  поділу майна, вони користуються майном за згодою.

Розірвання шлюбу, а шлюб вважається розірваним з моменту набрання рішення законної сили, не являється відправним моментом для перебігу строку позовної давності, якщо при цьому не порушуються їх права на користування майном. Однак, розпорядження таким майном після розірвання шлюбу, здійснюється по взаємній згоді колишнім із подружжя відповідно до положень ЦК України, оскільки в даному випадку презумпція згоди одного з подружжя на укладення іншим договору, вже не діє.

Приклад. Рішенням ВССУ від 16 вересня 2015 року по справі 22ц/790/302/15 (316), скасовано рішення суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання початку перебігу строку позовної давності, судом апеляційної інстанції не враховано, що при цьому слід виходити не з часу, коли відбулося розірвання шлюбу, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки саме по собі припинення шлюбу не є свідченням порушення права власності когось із подружжя. Неподання позову про поділ майна, в тому числі після спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б свідчили про заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, яке зареєстроване за іншим з подружжя, не може свідчити про порушення права одного з подружжя і вказувати на початок перебігу строку позовної давності.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз’яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

 

8.                     Визначення частки дружини, чоловіка у спільній сумісній власності.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна, суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

Як обставини, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти також випадки, коли один із подружжя не мав поважної причини (навчання, догляд за дітьми, хвороба, ведення домашнього господарства тощо) самостійного заробітку чи доходу. Рішення суду повинно містити мотиви та обґрунтування відступу від засади рівності часток подружжя у їхньому спільному майні. Інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дочки сина або другого з подружжя, що заслуговують на увагу, можуть враховуватися судом при визначенні способу поділу спільного майна в натурі й у тому разі, коли суд не відступив від засади рівності часток.

 Пунктом 23 ППВСУ від 21.12.2007. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ майна подружжя» зазначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Приклад. Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 08.10.2014. по справі за позовом Особа 1 до Особа 2, про визнання майна особистою приватною власністю – задоволено, у задоволенні зустрічного позову Особа 2 до Особа 1 про визнання особистою власністю частини майна, набутого за час перебування у шлюбі та визнання частки у спільному сумісному майні подружжя - відмовлено. Дане рішення апеляційним судом залишено без змін. Суд може визнати майно дружини (чоловіка) об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо воно за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, але при визначенні часток подружжя в даному майні враховується вартість майна, що належало одному з подружжя в порядку ст. 57 СК України. Рівність часток подружжя у даному випадку, застосовується лише до вартості майна, яке істотно збільшилося внаслідок умов, передбачених цим законом.

Вимоги Особа 2 про необхідність застосування для врегулювання спірних правовідносин, положень ст. 70 СК України, є неправильними, оскільки вони застосовуються лише до майна, яке набуто сторонами у шлюбі, як наслідок спільних трудових чи грошових затрат, без використання майна, що є особистою приватною власністю одного з подружжя. Судом достовірно встановлено, що збільшення вартості майна та істотність такого збільшення було проведено за особисті кошти позивача, що підтверджується матеріалами справи, свідками і це майно не може бути поділене між сторонами в порядку поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, з підстав, передбачених ст. ст. 69-71 СК України.

                                

9.                     Виділ своєї частки з майна, що належить подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності в натурі. Визначення порядку користування спільним майном, а також роздільним майном кожного з подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 66 СК України, подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності. Договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо він нотаріально посвідчений, зобов'язує правонаступника дружини та чоловіка.

Приклад. Так рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області від 05 червня 2014 року по справі № 2/631/14, було частково задоволено позовні вимоги про розподіл домоволодіння, визначення порядку користування земельною ділянкою та поділ майна, що є у спільній частковій власності. Рішення вмотивовано тим, що відповідно до п. 7 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 04.10.1991 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності на жилий будинок», у спорах про поділ будинку в натурі, учасникам спільної часткової власності на будинок, може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає  розміру їх  часток у праві власності. Відповідно до ч. 4 ст. 120 ЗК України, при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб, право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди. Так, судом вирішено, провести розподіл житлового будинку, надвірних споруд та порядок користування земельною ділянкою згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи.

 

10.                Визнання недійсними договорів щодо розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, у тому числі спадкового договору, договору довічного утримання.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Рішенням АСХО від 25 листопада 2014 року по справі № 645/3483/14ц, було скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у позові про визнання права спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності, визнання недійсним договору іпотеки. В частині відмови щодо визнання недійсним договору іпотеки, рішення вмотивовано тим, що відповідно до ч. 1 ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Згідно підпункту 5 пункту 45 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (в редакції чинній на момент укладення договору), нотаріус посвідчує правочин щодо розпорядження майном без згоди другого з подружжя, якщо з правовстановлюючого документа, договору, укладеного між подружжям, акта цивільного стану про укладення шлюбу та інших документів випливає, що зазначене майно є особистою приватною власністю одного з подружжя, тобто набуте до реєстрації шлюбу, за час шлюбу, але на умовах, передбачених шлюбним або іншим договором, укладеним між подружжям, договором дарування або в порядку спадкування, або за кошти, які належали їй (йому) особисто тощо.

Отже, з урахуванням того, що іпотекодавець був власником іпотечного майна, то отримувати згоду іншого з подружжя не було потрібним, оскільки в даному випадку предмет іпотеки – житловий будинок з надвірними спорудами є особистою власністю відповідача.

 

11.                Визнання недійсним шлюбного договору або окремих його положень.

Відповідно до ст. 103 СК України, шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 15 травня 2014 року, по справі № 645/2281/14ц, задоволено позовні вимоги Особа 1 до Особа 2 про визнання шлюбного договору недійсним. Згідно шлюбного договору, сторонами встановлено, що квартира є виключною спірною власністю  Особа 2, яка вправі розпоряджатись нею на власний розсуд без згоди Особа 1. Відповідно до ч. 5 ст. 93 СК України, за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Враховуючи, що право на спірне майно підлягає державній реєстрації: згідно умов шлюбного договору Особа 1 фактично передав у власність дружини Особа 2 належну йому частку спірної квартири, як спільного сумісного майна подружжя, що суперечить вимогам ч. 5 ст. 93 СК України, вказаний договір в цій частині має бути визнаний недійсним, з підстав передбачених ч. 2 ст. 203 ЦК України та ч.ч. 1,3 ст. 215 ЦК України.

 Однак, рішенням АСХО, яке залишено ухвалою ВССУ без змін, вищезазначене рішення скасовано, де зазначено, що суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо того, що право позивача порушено, але вважає, що судом безпідставно не застосовано строк позовної давності до вказаних правовідносин, як це просив відповідач. Як зазначено в ст. 103 СК України, шлюбний договір може бути визнаний недійсним з підстав передбачених ЦК України, то і строки позовної давності мають застосовуватися, які передбачені вказаним кодексом. Відповідно ст. 257 ЦК України та ч. 1 ст. 261 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється у три роки, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Умови договору, стосовно права власності відповідача на квартиру та щодо користування і проживання Особа 1 у цій квартирі, позивачу були відомі з дня укладення шлюбного договору. Строк позовної давності судова колегія застосовує з серпня 2010 року, тобто коли було укладено шлюбний договір, і сплинув він у серпні 2013 року, а звернувся позивач до суду з позовом у 2014 році.

Отже, позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду за захистом свого права і з цих підстав, йому відмовлено у задоволенні позову.

 

Висновки

Судам під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 року особами, які проживали однією сім’єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто, сам факт спільного проживання сторін у справі, не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні, визначається відповідно до розміру фактичного  внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні відповідно до розміру внеску, є її власністю.

Спори, пов’язані з поділом майна колишнього подружжя, становлять незначну частину справ, що розглядаються судом. Однак, аналіз практики застосування цивільного та сімейного законодавства, а також судових справ щодо майнових спорів між колишнім подружжям, показує значну складність їх вирішення. 

Необхідно звернути увагу, що майно являється спільною сумісною власністю подружжя, незалежно від того, на кого воно зареєстровано. Проте, інколи факт реєстрації нерухомого майна в період шлюбу, на одного із подружжя, визиває у судів складнощі, а іноді і помилки.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну  статус спільної сумісної власності, є:

1) час набуття такого майна;        

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);

3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий  статус спільної власності подружжя.

Щодо строків позовної давності, то необхідно зазначити, що на осіб, котрі перебувають у шлюбі, строки позовної давності не поширюються. Розірвання шлюбу не породжує наслідків  поділу майна, вони користуються майном за згодою.

При вирішенні питання про поділ майна у вигляді акцій, частки (паю, долі) у фондах корпоративних господарських організацій судам слід виходити із того, що питання їх поділу вирішується залежно від виду юридичної особи, організаційно-правової форми їх діяльності, характеру правовідносин подружжя з цим суб’єктом. Акції можуть бути об’єктом права спільної сумісної власності і предметом поділу між подружжям, якщо вони були придбані за їх спільні кошти.

Дане узагальнення покликано відповісти на проблемні питання, які трапляються у суддів місцевих судів, показати практику Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду України для покращення якості справляння правосуддя в Харківській області і уникнення помилок у майбутньому.

З метою формування єдиної та правильної судової практики застосування норм законодавства при вирішенні даної категорії спорів і уникнення помилок у майбутньому, суддям необхідно звертатися до практики Верховного Суду України (передусім до постанов Пленуму та правових висновків по справах), Вищого спеціалізованого суду України, рішень Конституційного Суду України.

 

Додаток: таблиці на двох аркушах № 1, № 2 (статистична інформація стосовно розгляду справ указаної категорії за 2014-2015 роки).

 

Суддя апеляційного суду

Харківської області                                                                       А.І. Колтунова

 

Головний спеціаліст відділу судової статистики

та узагальнення судової практики                                          А.О. Ісмагілова

апеляційного суду Харківської області