Захист прав дітей чи бюрократія?
- Деталі
- Створено: Вівторок, 17 жовтня 2017, 18:25
Реалізація законодавчих вимог щодо отримання дозволу (згоди) органу опіки та піклування у низці випадків вчинення правочинів, які прямо чи опосередковано стосуються майнових прав та інтересів дітей, небезпідставно асоціюється у нотаріусів та їхніх клієнтів із зайвим формалізмом. До того ж такого роду формальності час від часу «штучно» створюються нотаріусами через неправильну інтерпретацію правових положень. Про те, що конкретно мається на увазі, піде мова далі.
Передусім, для кращого розуміння основної думки, яку хоче донести автор цієї статті, варто сформувати умовну призму розгляду викладеного нижче матеріалу. Зокрема, характер та доцільність будь-якої формальної процедури визначається тим, яку матеріально-правову норму та відповідну їй ціль реалізує процедура. Тобто жодні формальності не можуть існувати самі по собі, а повинні бути спрямовані на досягнення конкретного правового результату. Також зрозуміло, що результат має бути обов'язковим для учасників правовідносин. Такі твердження є аксіоматичними (як із правової позиції, так і з позиції раціонального мислення). Тому перше, на що автор звернув свою дослідницьку увагу - це юридична природа та мета аналізованого дозволу (згоди).
Правові витоки дозволу органу опіки та піклування
Таке правове явище як дозвіл органу опіки та піклування є результатом тлумачення та адаптації у вітчизняне право норм Конвенції «Про права дитини», ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р. В цьому міжнародному акті зазначається, зокрема, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її добробуту, беручи до уваги права та обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, а також з цією метою вживають відповідні законодавчі та адміністративні заходи. У згаданих нормах Конвенції не йдеться про необхідність згоди органів публічної влади для укладення правочинів, а зазначено про адміністративну участь держави у забезпеченні прав та інтересів дітей. Форму такої участі як надання дозволу (згоди) органу опіки та піклування визначив український законодавець.
Норми, що зумовлюють необхідність надання згоди на вчинення правочинів
Ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» від 02.06.2005 p. №2623-IV передбачено, що держава охороняє та захищає права й інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав та охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Для здійснення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.
Останнє речення є найбільш цікавим з позиції його реалізації. На перший погляд, жодних недоречностей у його реалізації не повинно виникати. Однак досить частими є ситуації, коли один із батьків відчужує на користь іншого свою частку у праві власності на житло, а також коли батьки визначають свої частки у праві спільної власності, укладають договір на ремонт житла або вчиняють інший правочин, який взагалі не здатний зменшити чи навіть вплинути на майнові права та інтереси дітей.
Словосполучення «будь-яких правочинів» можна тлумачити так, що навіть укладення звичайного договору комунального обслуговування житла потребує попередньої згоди органу опіки та піклування. Навряд чи у таких випадках може йти мова про доцільність дозволу (згоди) органу опіки та піклування. Формальна обов'язковість такого документа й необхідність проходження батьками відповідних процедур щодо звернення до органу опіки та піклування у зазначених випадках є нічим іншим, як бюрократизмом.
Аргументуючи, варто зазначити, що згідно з ч. 4 ст. 177 СК України, дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, яка проводиться протягом 1-го місяця. Якщо правочин жодним чином не може обмежити права дітей щодо майна, то постає питання про те, який сенс батькам чекати місяць для отримання очевидного дозволу органу опіки та піклування. При цьому зволікання із вчиненням правочину може мати негативні наслідки для його сторін.
Як правило, дозвіл надається, коли неповнолітня дитина вже забезпечена житлом відповідно до норм, передбачених житловим законодавством.
У деяких випадках органи опіки та піклування без будь-яких переконливих підстав відмовляють батькам у наданні згоди на продаж спільного майна. При цьому в адміністративному, позасудовому провадженні не передбачений порядок оскарження батьками таких відмов. Іноді органи опіки та піклування дають згоду на відчуження нерухомого майна дітей за умови придбання батьками нового житла, що може зробити людей заручниками таких вимог.
Законодавство України не містить порядку надання органами опіки та піклування згоди на здійснення правочинів щодо належного дітям майна, в тому числі житла, право власності або право користування яким вони мають, а також переліку документів, за умови подання яких органами опіки та піклування надається така згода. Як правило, такий порядок затверджують органи місцевого самоврядування, в яких діють виконавчі комітети.
Логічною моделлю, яку обрав законодавець для конструкції ст. 123акону, є дедукція. Тобто спочатку сформовані загальні твердження, з яких у наступних частинах статті виводяться більш конкретні. Передусім, мова йде про участь держави в охороні та захисті дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомості. Далі зазначено, що така участь полягає у недопущенні зменшення та обмеження цих прав щодо житлових приміщень. Завершальна ч. 4 норми мала бути «апогеєм» конкретизації та давати відповідь на питання про те, як на практиці реалізуються попередні положення. Однак логічний «ланцюжок» в ній порушено, оскільки у ч. 4 говориться про вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна належного дітям, а не тих, які можуть спричинити зменшення або обмеження дитячих прав на житло. Такий підхід слід вважати прорахунком законодавця, який має бути виправлений шляхом заміни словосполучення «будь-яких правочинів» на «правочини, що здатні зменшити або обмежити права дітей». Зокрема, ними може бути відчуження, передання майна в іпотеку чи користування третім особам.
Подібні зауваження стосовно невідповідності цілі правової норми та її змісту також необхідно висловити щодо ч. З ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. №2402-111. У цій статті зазначено, зокрема, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки та піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації; відмовлятися від належних дитині майнових прав; здійснювати поділ, обмін, відчуження житла; зобов'язуватися від імені дитини порукою; видавати письмові зобов'язання.
Аналіз змісту норми дає підстави стверджувати, що вона складається з 2-х різних частин, незважаючи на те, що сформована одним реченням. Адже спочатку мова йде про нотаріальні договори без вказівки на те, чи стосуються вони дітей, тобто таким чином маються на увазі договори загалом. Далі автори ч. З ст. 17 Закону говорять про відмову від майнових прав дитини та ін.
Вжиття законодавцем коми між словами «державній реєстрації» та «відмовлятися», а не слів «зокрема», «а саме», свідчить про здійснення переліку самостійних та не пов'язаних між собою дій. Незрозумілим є контекст вживаного в аналізованому положенні поняття «батьки»: чи розглядаються вони як законні представники, чи просто особи, які мають дітей. Якщо взяти до уваги останнє та інтерпретувати норму буквально, то виходить, що особи не мають права укладати без згоди органу опіки та піклування будь-які договори (в тому числі ті, які не стосуються їхніх дітей).
Проаналізувавши назву та попередні частини ст. 17 Закону №2402-111 «Право дитини на майно», можна дійти висновку, що законодавець у ч. З статті все-таки веде мову про законних представників, але це вже буде системне, а не буквальне тлумачення. Останнє завжди застосовується перш за все, а можливість його використання забезпечує єдину практику застосування законодавчих положень, будучи свідченням їхньої якості.
Майже аналогічне зауваження щодо змісту абз. 2 ч. 2 ст. 177 Сімейного кодексу України, в якому зазначено, що батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири. Тобто, як і у ч. З ст. 17 Закону №2402-111, мова йде про всі нотаріальні правочини, які також можуть включати ті, що взагалі не здатні впливати на майнові права дітей.
Різницею між абз. 2 ч. 2 ст. 177 СК та аналізованими вище нормами законодавства є суб'єкт - не будь-яка дитина, а малолітня. Крім того, недоліком слід вважати вжиття законодавцем словосполучення «підлягають нотаріальному посвідченню». Це характерно і для аналізованих вище норм. Згідно з ч. 1 ст. 209 ЦК, право-чин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю сторін.
Наприклад, якщо батьки домовилися посвідчити нотаріально звичайний побутовий договір (скажімо, ремонту житла), через додаткові юридичні гарантії, що надає нотаріат, у такому випадку потрібна згода органу опіки та піклування. Якщо обумовлено просту письмову форму, то така згода не потрібна. Відповідно до ЦК, нотаріальна форма імперативно вимагається для правочинів щодо розпорядження майном, правочинів, що стосуються найбільш важливих майнових прав осіб. Тому законодавцеві необхідно вести мову про договори, які згідно із законом підлягають нотаріальному посвідченню.
Також аналогічним за змістом до названих вище положень законодавства є пп. 3.1 п. З гл. 1 розд. II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 р. №296/5. Відповідно до Порядку, у разі укладення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) права, за якими підлягають державній реєстрації, у тому числі договорів щодо поділу, обміну житлового будинку, квартири за участю малолітніх осіб, а також осіб, над якими встановлено опіку або піклування, нотаріус перевіряє наявність дозволу органу опіки та піклування на укладення таких правочинів.
Пп. 3.5 п. З гл. 1 розд. II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України передбачає, що правочини від імені неповнолітніх, а також від імені осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть бути посвідчені лише за умови, якщо вони вчинені за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, з дозволу органу опіки та піклування. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України є підзаконним актом, який за предметом правового регулювання унормовує відносини суто процедурного характеру, які виникають при реалізації положень Закону України «Про нотаріат». Окрім аналізовано-
го дозволу (згоди) органу опіки та піклування, Порядок вчинення нотаріальних дій загалом перенасичений нормами, які за своєю юридичною природою не повинні міститися в ньому та вже передбачені законами України (наприклад, окремі аспекти оформлення іпотеки, спадкування, спільної власності тощо).
Отже, одному й тому ж питанню щодо контролю органу опіки та піклування за вчиненням батьками правочинів, що стосуються майнових прав їхніх дітей на нерухомість, присвячено статті трьох законів: СК України, Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», Закону «Про охорону дитинства», а також пункти підзаконного акту - Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Кожен з цих актів регулює окреслене питання по-різному та містить специфічні недоліки. Навряд чи такий стан справ можна назвати ефективним законодавчим забезпеченням охорони й захисту майнових прав дітей. Достатнім та оптимальним був би варіант закріплення відповідного механізму в одному акті законодавства таким чином, щоб він тлумачився без різночитань.
Іншим проблемним питанням, що виникає під час реалізації нотаріусами зазначених законодавчих положень, є встановлення належності нерухомого майна дітям. Зазвичай таким майном є житлова нерухомість. Більшість дітей набули право власності в результаті приватизації державного житлового фонду в 90-х роках минулого століття. Однак зі встановленням титулу власності для нотаріусів не виникає таких труднощів, як із фактами користування дітьми майном. Адже вони набувають право користування не відповідно до певного, конкретного документа, а згідно з нормами ст. 3, 176 СК, ст. 405 ЦК України, де вказується, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Також у ч. 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» зазначено, що діти - члени сім'ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Не менш важливим є момент втрати дітьми статусу користувачів житлових приміщень, оскільки це обумовлює відсутність необхідності отримання згоди органу опіки та піклування. Згідно з ч. 2 ст. 405 ЦК, член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності такого члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Однак незрозуміло, яким чином нотаріус може достовірно встановити чіткий проміжок відсутності особи (до того ж без поважних причин).
Також проблемною є ситуація, коли в одному житлі може проживати подружжя чи чоловік і жінка як сім'я, але без реєстрації шлюбу з дитиною, в якому один з них, будучи власником цього житла, на праві особистої приватної власності не є батьком чи матір'ю дитини. У такому випадку дитина має право на проживання у житлі.
Продовження у номері 43-44
Встановлення зазначених фактів є елементом доказування, яке в різних випадках для об'єктивності має здійснюватися на підставі різних джерел доказів. Повноваженнями щодо їх витребування наділений суд. Нотаріус має право вимагати від осіб лише документи, що передбачено нотаріальним законодавством. Він не може, скажімо, допитати свідка. Проте навіть для суду встановлення аналізованих фактів часто є проблемним.
В ухвалі від 23.07.2008 р. (№2270896 за даними ЄДР) Верховний суд України зазначив, що право користування майном члена сім'ї власника житла пов'язано з моментом здійснення реєстрації за місцем проживання особи. Пізніше ВСУ у своєму листі, присвяченому судовій практиці щодо іпотеки від 01.02.2015 p., повідомив, що з надісланих узагальнень апеляційних судів України вбачається, що при вирішенні справ про визнання недійсними договорів іпотеки, укладених без дозволу органу опіки та піклування, основною проблемою є визначення того, чи має право користування певним житлом дитина, а також як саме має бути підтверджене це право. Суд зазначив, що в чинному законодавстві, зокрема в Законі від 11.12.2003 р. №1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», немає положення про обов'язкову реєстрацію новонароджених дітей, у зв'язку з чим частими є випадки відсутності у дитини реєстрації в жодному житловому приміщенні.
У наш час трапляються випадки прийняття судами рішень, в яких житлові права дитини пов'язуються з іншими фактами, відмінними від реєстрації. Так, з метою визначення обставин, які підтверджують користування дитиною приміщенням, переданим в іпотеку, використовуються покази свідків, довідки з медичних, дошкільних та шкільних установ, матеріали анкети позичальника, де міститься інформація про склад членів родини, а також копії паспортів, що додаються до матеріалів кредитної справи з відмітками про наявність дітей. Як свідчить судова практика, ці докази беруться судами до уваги під час винесення рішень щодо недійсності договорів іпотеки, укладених без згоди органів опіки та піклування.
У 2012 р. аналогічний підхід було поміщено у пп. 1.9 гл. 2 розд. II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Зокрема, з метою перевірки відсутності прав малолітніх та неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб на користування відчужуваними житловим будинком, квартирою, кімнатою або їх частиною, нотаріус вимагає подання йому довідки про склад сім'ї житлово-експлуатаційної організації, квартального комітету або іншого уповноваженого органу з питань реєстрації місця проживання. Таким чином, Порядком встановлення факту права користування дитиною житловою нерухомістю обумовлено реєстрацією її місця проживання. Однак Закон не встановлює такої залежності. Враховуючи, що Закон має вищу юридичну силу, Порядок не може звужувати зміст його положень.
Верховний Суд України у справі №6-2940ц15 (ЄДРСРУ №55253197) від 20.01.2016 р. сформулював таку правову позицію: «Правочин, вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (ч. 6 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло».
Отже, можна зробити висновок, що сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Стосовно так званих «штучних» формальностей, які створюються нотаріусами
Відповідно до ч. 4 ст. 32 ЦК, згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а також органу опіки та піклування відповідно до закону. Не раз доводилося чути про тлумачення деякими нотаріусами цієї норми таким чином, що вона вимагає наявності згоди органу опіки та піклування в усіх випадках вчинення неповнолітніми правочинів. З таким підходом не можна погодитися. Адже якщо йому слідувати, то потрібна згода органу опіки та піклування на вчинення неповнолітнім навіть дрібного побутового правочину, прикладом якого може бути звичайна купівля хліба в магазині. (
Якщо конкретніше, то перш за все необхідно звернути увагу на принцип, закладений у ст. 32 ЦК, який є аналогічним ідеї ст. 31 Кодексу. Зокрема, зазначений принцип полягає
у встановленні ліміту на самостійну участь неповнолітніх у правочинах. Перераховується вичерпний перелік випадків такої участі, а далі діє загальне правило - неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Стверджувати, що ця норма поширюється на решту можливих випадків вчинення правочинів, дозволяє вживання законодавцем словосполучення «інші правочини» без визначення їх конкретного переліку.
Що стосується дозволу (згоди) органу опіки та піклування, законодавець, навпаки, використовує принцип спеціального лімітування випадків необхідності такого документа. В абз. 2 ч. 2 ст. 32 ЦК конкретно вказано, що на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а також дозвіл органу опіки та піклування. Цитована норма не містить словосполучення «та в інших випадках», що дозволяє говорити про її обмежений характер, так само як і ч. З ст. 32 ЦК. Якби автори ст. 32 ЦК мали на увазі ідею необхідності дозволу (згоди) для всіх випадків вчинення правочинів неповнолітніми, то не було б потреби зазначати конкретні ситуації (укладення правочину щодо транспортних засобів та ін.).
У ч. 4 ст. 32 ЦК взагалі немає жодного натяку, що дозвіл (згода) є обов'язковим для кожного правочину. Ціль положення норми розкривається в останніх словах - «відповідно до закону». Тобто законодавець лише акцентує увагу на необхідності дотримання законного порядку отримання документу так само, як і згоди батьків. Таким чином, застосовуючи ст. 32 Цивільного кодексу держави, нотаріуси повинні вимагати дозвіл органу опіки та піклування лише у випадках, перелічених в абз. 2 ч. 2 та ч. З зазначеної статті.
Помилковою варто вважати практику витребування дозволу (згоди) органу опіки та піклування при оформленні довіреностей неповнолітніх (в тому числі тих, що передбачають для повірених повноваження розпоряджатися нерухомістю). Так, згідно з ч. 1 ст. 1007 ЦК України, довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.
Відповідно до ч. 1 ст. 244 ЦК України, представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Із зазначених норм закону випливає, що довіреність є не відособленим правовим явищем, а результатом реалізації укладеного договору доручення. Останній, згідно з положеннями ЦК, може мати усну форму, але завжди обумовлює зміст довіреності, її правову ціль та природу.
Враховуючи, що договір доручення знаходиться в системі норм Цивільного кодексу, присвячених представницьким послугам, це означає, що юридичним наслідком довіреності може бути лише представництво. З огляду на зазначене, довіреність не можна вважати правочином, спрямованим на відчуження або заставу майна, що опосередковуються зовсім іншими договорами (наприклад, дарування, купівля-продаж, іпотека тощо), які поміщені у відповідні розділи ЦК України та порядок укладення яких принципово відрізняється від видачі довіреності. Водночас довіреність не має наслідком перехід права власності на будь-яке майно чи обтяження його іпотекою, в тому числі на майно, яке належить дитині. Також не обов'язково, що під час виконання довіреності зазначеного роду настануть юридичні наслідки (наприклад, повірений чи довіритель може відмовитися від доручення, його взагалі неможливо виконати).
Додатковим аргументом до сказаного може бути те, що нотаріус, посвідчуючи довіреність на розпорядження нерухомістю, не перевіряє наявність арештів щодо майна та не здійснює інших дій, як при оформленні відчуження об'єктів. Враховуючи, що повірений діє не від свого імені, а від імені довірителя, зумовлюючи своїми діями правові наслідки для нього, цілком юридично обґрунтованим та необхідним слід вважати те, що до представника необхідно застосовувати такі ж норми, як і до неповнолітнього, якого він представляє. Отже, якщо для вчинення правочину неповнолітнім вимагається дозвіл (згода) органу опіки та піклування, то він повинен бути наданий представником.
Правовий статус органів опіки та піклування
Варто зазначити, що в законодавстві суверенної України протягом тривалого часу не був встановлений чіткий інституційно-правовий статус органів опіки та піклування. Лише 13.01.2005 р. Парламент у ч. 1 ст. 11 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» №2342IV визначив, що органами опіки та піклування є державні адміністрації районів, районів міст Києва та Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад.
Слід звернути увагу, що відповідно до закріпленого в тексті Закону №2342IV предмету правового регулювання, він визначає правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб з-поміж них, та є складовою частиною законодавства про охорону дитинства. Тобто Закон може регулювати правовідносини не щодо будь-яких дітей, а стосовно сиріт та інших зазначених категорій, водночас встановлюючи набагато ширшу структуру повноважень органів опіки та піклування. Зокрема, до повноважень цих органів належить забезпечення вирішення питань соціального захисту і захисту особистих, майнових, житлових прав та інтересів дітей, надання письмової згоди або заперечення на відчуження нерухомого майна (в тому числі житла) та іншого майна, власником якого є дитина.
З огляду на ціль цієї науково-практичної статті, не будемо вдаватися до детального аналізу зазначеного недоліку Закону №2342TV, а звернемо увагу на повноваження органів опіки та піклування. їх реалізація є метою надання органом опіки та піклування згоди на вчинення правочину, що має відношення до майнових прав та інтересів дітей.
Також необхідно звернути увагу на те, що законодавець у цитованій ст. 11 Закону, на відміну від ст. 55
ЦК України, яка визначає мету опіки та піклування, вживає не слово «забезпечення», а «забезпечення вирішення питань». Лексична різниця понять обумовлює їхні правові відмінності. В Академічному тлумачному словнику української мови (1970-1980 pp.) значення поняття «забезпечувати» розкривається через словосполучення «створювати надійні умови для здійснення чого-небудь, гарантувати щось». У Словнику поняття «вирішувати» розкривається в таких словосполученнях: «доходити до якого-небудь висновку», «знаходити яку-небудь відповідь».
У поєднанні зі змістом ст. 11 Закону NP2342IV, із зазначеного можна зробити висновок, що орган опіки та піклування (райдержадміністрація, виконком тощо) безпосередньо не займаються захистом інтересів дітей, наданням згоди на вчинення правочинів, а створюють умови, гарантують вирішення питання щодо захисту особистих, майнових, житлових прав та інтересів дітей. Отже, згоду на вчинення правочину орган опіки та піклування не повинен надавати. Такий стан речей слід вважати недоліком законодавчого регулювання. Приміром, в абз. 2 ч. 2 ст. 32 ЦК України для вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомості вимагається дозвіл безпосередньо органу опіки та піклування.
Згідно зі ст. 51 Закону України «Про місцеве самоврядування», виконавчий комітет ради утворюється у складі сільського, селищного, міського голови, районної у місті ради, голови відповідної ради, заступника (заступників) сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету, а також керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, інших осіб. Таким чином, до складу виконкомів входять особи, які за своїми функціональними обов'язками не працюють безпосередньо з дітьми та сім'ями, в яких вони проживають, а тому їхні рішення є суто адміністративними актами.
Відповідно до Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» від 24.01.1995 р. №20/95-ВР, безпосереднім здійсненням заходів щодо захисту прав, свобод і законних інтересів дітей займаються служби у справах дітей як відповідні структурні підрозділи обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад. Також діють Типові положення про служби у справах дітей, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2007 р. №1068.
Практика показує, що на місцях всю необхідну роботу із захисту прав і законних інтересів дітей фактично здійснюють служби у справах дітей як структурні підрозділи районних або обласних держадміністрацій, наділені конкретними повноваженнями в цій сфері. Хоча повноваження з надання дозволу (згоди) на вчинення правочинів, що стосуються дітей, Законом №20/95-ВР та Постановою КМУ №1068 на них не покладено. Вбачається цілком обґрунтованим і необхідним покладення обов'язків органу опіки та піклування на служби у справах дітей або наділення їх статусом зазначеного органу.
Підбиваємо підсумки
Підсумок усього зазначеного вище дає переконливі підстави стверджувати про те, що дозвіл (згода) органу опіки та піклування як обов'язковий атрибут процедури укладення правочинів за участю дітей або правочинів, що стосуються їхніх майнових прав та інтересів, є суперечливим як з правової, так і практичної позиції. Досить часто такий документ є зайвим та не має жодного «корисного ефекту» ні для публічних інтересів держави, ні для приватних інтересів батьків та їхніх дітей. Щоб виправити таку ситуацію, необхідно внести корективи до низки вказаних у цій статті законодавчих актів та звузити імперативну вимогу щодо надання нотаріусу згоди органу опіки та піклування, зменшити строк розгляду питання органом опіки та піклування, приміром, до 5-ти робочих днів.
У 2016 р. деякі ЗМІ опублікували рейтинг держав за відкритістю ведення бізнесу, сформований авторитетним американським виданням US News&World Report. Зокрема, укладачі рейтингу відзначають значну бюрократизацію України (6,7 з 10 балів). Здійснення зазначених у попередньому абзаці законодавчих кроків матиме позитивний вплив на дебюрократизацію легалізації економічних правовідносин в Україні.
Світлана Дунаєвська,
приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу
Юридична практика. – №42.– 17 жовтня 2017 року. – №43-44.– 24 жовтня 2017 року