Неоформлений спадок

Деталі

Створено: Четвер, 22 листопада 2018, 18:12

Конституцією України передбачено, що земля, її надра є об'єктами права власності Українського народу. Право власності на землю гарантується. Це право набувається й реалізується громадянами, юридичними особами та державою лише відповідно до закону.

Водночас положеннями Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади й держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі, зокрема, успадкування, тобто внаслідок переходу прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно з вимогами Цивільного кодексу України успадковуватися може будь-яке майно, усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини й не припинилися внаслідок його смерті.

Отже, необхідною передумовою спадкування певного майна, що належало спадкодавцеві, є наявність в останнього визначених законом прав щодо такого майна. Майно, щодо якого в спадкодавця не виникло жодних прав на час відкриття спадщини, до спадкоємців переходити не може.

Ці правила, звісно ж, діють і для земельних ділянок, якими відповідно до Закону України "Про оцінку земель" є частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами, такими, зокрема, як:

– право власності;

– право постійного користування;

– право оренди.

Необхідно зауважити, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси й багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом і не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку поширюється на простір, що знаходиться над і під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Зазначені вище права на земельну ділянку виникають із моменту державної реєстрації цих прав і на сьогодні їх оформлюють відповідно до вимог низки нормативних актів, а саме: Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 р. № 1127. Державну реєстрацію земельних ділянок здійснюють у Державному земельному кадастрі в порядку, установленому Законом.

Водночас варто наголосити, що в різні періоди часу законодавство у сфері земельних відносин зазнавало певних змін, у тому числі й у питаннях визначення документів, що б підтверджували права власників земельних ділянок.

Зокрема, право власності на земельні ділянки, що виникло в особи до 05.03.2009, могло бути посвідчено державними актами 3-х видів:

– державним актом на право приватної власності на землю;

– державним актом на право власності на землю;

– державним актом на право власності на земельну ділянку.

Надалі, після 05.03.2009, у зв'язку з ухваленням Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об'єднання земельних ділянок" відбулося спрощення процедури переходу права власності на земельну ділянку. Згідно з указаним Законом до документів, що посвідчували право власності на землю, було зараховано:

– державний акт про право власності на земельну ділянку;

– цивільно-правову угоду щодо відчуження земельної ділянки, укладену в порядку, установленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою;

– свідоцтво про право на спадщину.

Право постійного користування земельною ділянкою посвідчувалося державним актом на право постійного користування земельною ділянкою, а право оренди – договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

Отже, розглядаючи питання спадкування земельної ділянки, у кожному конкретному випадку необхідно ретельно перевіряти, коли саме в спадкодавця виникло право на таку земельну ділянку, чи виникло воно взагалі та якими саме правовстановлюючими документами це підтверджується.

Нині статтею 1225 Цивільного кодексу України визначено, що право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель і споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель і споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

Водночас, як зазначено в постанові Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 р. № 7, правило статті 1225 Цивільного кодексу України про те, що в разі переходу до спадкоємців права власності на житловий будинок, інші будівлі та споруди до них переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, і в розмірі, який необхідний для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом, необхідно розуміти так, що така ділянка переходить у власність або користування спадкоємців, якщо її було надано в установленому порядку, у межах, визначених під час надання, за умови, що спадкодавець не складав заповіту щодо розпорядження земельною ділянкою, належною йому на праві власності.

Спадкодавець може передавати за заповітом частину належної йому земельної ділянки, тоді інша частина цієї ділянки спадкується за законом. У разі коли спадкодавець заповів всю земельну ділянку або її частину іншим особам, які не успадковували нерухоме майно, то спадкоємці мають право на земельну ділянку, на якій розміщено нерухоме майно, та на частину ділянки, яка є необхідною для його обслуговування, незалежно від змісту заповіту. За такими правилами здійснюється й перехід права на землю в разі спадкування права на частину нерухомого майна, а якщо було встановлено порядок користування ним – то з урахуванням цього порядку.

Непоодинокі випадки, коли рішенням будь-якої місцевої ради, що було прийнято до 01.01.2002, спадкодавцеві було передано у власність земельну ділянку, однак спадкодавець із певних причин не встиг оформити державний акт на право власності на таку ділянку. За таких умов спадкоємцям треба керуватися Перехідними положеннями Земельного кодексу України, якими встановлено, що рішення про передання громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийняті органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок" від 26.12.92 р. № 15-92, є підставою для реєстрації права власності на земельні ділянки цих громадян або їх спадкоємців згідно із Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Державна реєстрація таких земельних ділянок здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

При цьому необхідно враховувати, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть відчужуватися або передаватися в порядку спадкування. Це положення не стосується земельних ділянок державної або комунальної власності (крім випадків переходу права власності на будівлі й споруди), такі ділянки не можуть бути внесені до статутного капіталу чи передані в заставу. А загальний строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) або для забудови (суперфіцій) не може перевищувати 50 років.

Право на оренду земельної ділянки переходить після смерті фізичної особи – орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до спадкоємців, а в разі їх відмови чи відсутності таких спадкоємців – до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями в разі, якщо це не суперечить вимогам Земельного кодексу України та Закону України "Про оренду землі".

Крім того, є певні особливості спадкування права на земельну ділянку іноземцями. Так, положеннями Земельного кодексу України передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки за вказаних умов у разі:

– придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

– викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

– прийняття спадщини.

Проте варто пам'ятати, що землі сільськогосподарського призначення, прийняті в спадщину іноземцями, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Ці положення Земельного кодексу України не свідчать про заборону успадкування земельної ділянки іноземцями, а лише про покладання на останніх певного обов'язку, зважаючи на особливості об'єкта правонаступництва.

Окрему увагу слід приділити тому, що, керуючись положеннями Цивільного кодексу України, для прийняття спадщини встановлено строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини, тобто з дня смерті особи або з дня, з якого така особа оголошується померлою (з дня набрання законної сили рішенням суду про це).

Якщо виникнення в особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, то строк для прийняття нею спадщини встановлюється в три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини чи відмови від її прийняття. У разі якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, уважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, установленого для прийняття спадщини, він не заявив про відмову від неї.

Однак, якщо спадкоємець протягом строку, установленого для прийняття спадщини, не подав заяву про прийняття спадщини, він уважається таким, що не прийняв її. Такий строк може бути поновлено або за згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, або в судовому порядку за наявності поважних причин пропуску строку для прийняття спадщини.

Тож спадщину потрібно приймати вчасно, а саме протягом шести місяців із дня її відкриття. Інакше потім доведеться через суд поновлювати зазначений строк і доводити поважність причин його пропуску, на що потрібні досить вагомі аргументи.

Водночас, якщо немає спадкоємців за заповітом і за законом, у разі усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно – за його місцезнаходженням, зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.

Якщо ж на об'єкті нерухомого майна на момент відкриття спадщини розміщено рухоме майно, що входить до складу спадщини, таке рухоме майно переходить у власність територіальної громади, якій передано нерухоме майно.

Заяву про визнання спадщини відумерлою може також подати кредитор спадкодавця, а якщо до складу спадщини входять земельні ділянки сільськогосподарського призначення – власники або користувачі суміжних земельних ділянок. У такому разі суд залучає до розгляду справи органи місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини та/або за місцезнаходженням нерухомого майна, що входить до складу спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно – за його місцезнаходженням.

Важливо враховувати, що спадщина, не прийнята спадкоємцями, охороняється до визнання її відумерлою.

При цьому необхідно також ураховувати, що за загальними правилами, установленими Цивільним кодексом України, спадкування земельної ділянки, як і будь-якого іншого майна, може відбуватися за законом або за заповітом.

Зрозуміло, що спадкування за заповітом відбувається, якщо є такий заповіт, і спадкоємцями в цьому випадку є особи (фізичні, юридичні особи або інші учасники цивільних відносин), указані в такому заповіті.

Водночас, якщо заповіту немає, у разі визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують спадкоємці за встановленою черговістю, а саме:

– у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця й народжені після його смерті, той із подружжя, який його пережив, і батьки;

– у другу – рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як із боку батька, так і з боку матері;

– у третю – рідні дядько та тітка спадкодавця;

– у четверту – особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше як п'ять років до часу відкриття спадщини;

– у п'яту – утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї (неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менше як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування).

Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування в разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.

Однак з указаного положення є винятки.

Так, черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере в ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині. Крім того, фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Водночас варто пам'ятати, що малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) і непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Розмір обов'язкової частки в спадщині може бути зменшено судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

Катерина Мацанек.
Юрист&Закон. – 22 листопада 2018 року

• Попередня
• Наступна