Поділ майна подружжя. Проблемні питання
- Деталі
- Створено: Вівторок, 19 грудня 2017, 17:13
"Оголошую вас чоловіком та дружиною", – здавалось б, мрія кожної жінки/чоловіка збулась, позаду – самотність, попереду – щасливе подружнє життя. Однак у житті не все так гладко, як показують у фільмах і пишуть у книжках.
Практично перебуваючи в щасливому шлюбі, ніхто з подружжя не замислюється про те, яке майно є спільною власністю подружжя, яке – особисте, і взагалі, про його поділ мова не йде.
Пропонуємо з'ясувати, як вберегти особисте майно і захистити свою частку спільно нажитого в подружжі майна.
І. Поділ спільного майна подружжя: види, методи та строки
Чинним законодавством України передбачено такі варіанти поділу спільно нажитого майна подружжя:
– поділ майна подружжя до розлучення;
– поділ майна подружжя під час розлучення;
– поділ майна подружжя після розлучення;
– поділ майна жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі.
Для того щоб знати, що ділити, варто звернути увагу на статтю 57 Сімейного кодексу України (далі – СК України), у якій передбачено перелік майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема:
1) майно, набуте нею/ним до шлюбу;
2) майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
3) майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;
4) житло, набуте нею/ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду";
5) земельна ділянка, набута нею/ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її/його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Зазначене майно є індивідуальним та приватною власністю одного з подружжя. Крім того, вказаною вище статтею передбачено випадки визнання судом інших речей, грошових коштів та страхових сум приватною власністю кожного з подружжя.
На практиці поділ спільного майна подружжя до моменту розірвання шлюбу застосовують рідко, однак дуже вдало, у добровільній (шляхом укладення договорів), а також примусовій формі (у судовому порядку).
Вигідною позицією є укладення нотаріально посвідченого договору про поділ майна подружжя, де сторони (чоловік та дружина) на власний розсуд зазначають різні умови розподілу їх спільного майна. Під час укладення вказаного договору подружжя визначає частку кожного з них у праві на майно, а також узгоджує конкретний поділ майна відповідно до цих часток.
Умови поділу майна подружжя можуть зазначатися і в шлюбному договорі, який також нотаріально посвідчується.
Глава 10 СК України регулює відносини щодо укладення та розірвання шлюбного договору (контракту). Зокрема, статтями 92 – 93 Кодексу передбачається, що шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Ним регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки.
Відрізняються вищевказані договори лише тим, що в першому випадку поділу підлягає майно, яке вже належить подружжю, у другому – прописуються умови, що стосуються майна, яке може бути придбане в майбутньому і яке відсутнє на момент його укладення. Однак незважаючи на письмову, нотаріально посвідчену форму цих договорів, за рішенням суду вони можуть розриватися (за вимогою одного з подружжя) та визнаватися недійсними з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.
У разі коли сторони не знайшли порозуміння та існує спір стосовно розподілу часток майна подружжя, виникає необхідність вирішення цього питання у судовому порядку. Позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано, – гарантує ст. 72 СК України.
Найпоширенішими варіантами розподілу спільного майна подружжя є поділ майна подружжя під час розлучення та після розлучення, але при цьому зазвичай з певних причин відбувається затягування та затримка судового процесу.
Так, під час розірвання шлюбу в судовому порядку паралельно визначаються частки спільного майна подружжя та здійснюється його розподіл.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Крім того, за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (ст. 70 СК України).
Проте під час вирішення спору про розлучення в однієї зі сторін (чоловіка чи дружини) можуть виникнути додаткові претензії та вимоги, які потребують призначення різного виду експертиз, вжиття заходів забезпечення позову, встановлення вартості того чи іншого майна, збирання додаткових доказів тощо. При цьому на практиці часто судом задовольняється одна вимога – про розірвання шлюбу. У решті вимог суд залишає позовну заяву без розгляду або вчиняє інші процесуальні дії, передбачені ЦПК України.
У такому випадку подружжю слід добровільно укласти нотаріально посвідчений договір про поділ майна подружжя або повторно звернутися до суду з позовною заявою про поділ спільного майна подружжя. При цьому слід пам'ятати, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.
Також під час вирішення спору Цивільний процесуальний кодекс України не позбавляє прав подружжя на укладення мирової угоди, в якій зазначаються сторони, предмет спору, умови та строки виконання тих чи інших зобов'язань стосовно поділу їх спільного майна.
І насамкінець, особливої уваги та часу потребує останній варіант поділу майна осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах, тобто проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Стаття 74 СК України передбачає, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Кількість спорів цієї категорії щороку збільшується, проблемні питання початку та завершення проживання у цивільному шлюбі, а також набуття права спільної сумісної власності на майно щороку зменшуються, оскільки судова практика вже виробила сталу позицію.
ІІ. Проблемні питання поділу майна та їх вирішення. Судова практика
Поряд із нормами сімейного та цивільного законодавства, що врегульовують зазначені правовідносини, суду, який вирішує спір та має примусово поділити майно, у пригоді стає судова практика, а саме: постанови Пленуму Верховного Суду України (далі – ВСУ), правові висновки Верховного Суду України, аналіз практики застосування чинного законодавства та узагальнення судової практики розгляду цивільних справ щодо вирішення майнових спорів між подружжям (колишнім подружжям).
Вважаємо за доцільне розглянути проблемні питання, які найчастіше виникають під час примусового поділу майна подружжя (колишнього подружжя), а також судову практику, за допомогою якої було вирішено низку таких майнових спорів.
2.1. Особливості застосування судами презумпції спільності майна подружжя згідно зі ст. 60 СК України
Вказана презумпція не є імперативною нормою, а лише "правилом", в якому мають місце винятки, що передбачені законом (ст. ст. 57, 52, 62 СК України, норми яких регулюють правовий режим приватної власності чоловіка та дружини), а також договором між подружжям (ст. ст. 92 – 103 СК України).
У правових висновках, які містяться в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 року № 6-38цс15, визначено критерії, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна:
– час набуття такого майна;
– кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);
– мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.
Крім того, Суд зауважив, що тільки в разі встановлення цих фактів і визначення критеріїв норма статті 60 СК України вважається правильно застосованою.
На практиці велика кількість спорів стосується визначення правового режиму майна, набутого за час шлюбу на кошти, отримані від відчуження майна, набутого до реєстрації шлюбу, а також щодо придбаного у шлюбі майна, але за особисті кошти одного з подружжя.
Однак рішення у подібних правовідносинах, які приймаються судами за результатами розгляду таких спорів, є різними за змістом через неоднакове застосування судами одних і тих самих норм матеріального права.
Так, переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд України у постанові від 24.05.2017 р. у справі № 6-843цс17 дійшов такого правового висновку:
"Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми Сімейного кодексу України.
За загальним правилом застосування презумпції згідно зі ст. 60 СК України майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за ч. 3 ст. 61 СК України – довести, що хоча майно придбавалося в період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім'ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов'язані із сімейними".
Такі ж правові висновки містяться у раніше прийнятих постановах ВСУ від 16.12.2015 р. № 6-2641цс15 та від 05.04.2017 р. № 6-399цс17.
Таким чином, сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
2.2. Співвідношення принципу свободи договору та загальних норм СК України
На відміну від практики багатьох країн Європи та Америки, в Україні шлюбний договір використовується не так часто, проте і під час розгляду спору про поділ майна, правовий режим якого врегульовано сторонами шлюбного договору, мали місце проблеми застосування та співвідношення загальних норм СК України із принципом свободи договору.
З метою забезпечення правильного й однакового застосування законодавства під час вирішення справ цієї категорії Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 11 від 21.12.2007 р. "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" зауважив: якщо шлюбним договором змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, то під час розгляду спору про поділ майна подружжя суду необхідно виходити з умов такого договору.
При цьому слід мати на увазі, що з огляду на ч. 4 ст. 93, ч. 1 ст. 103 СК України положення шлюбного договору, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, порушують його права та інтереси, на вимогу такої сторони за рішенням суду можуть бути визнані недійсними з підстав, установлених ЦК України.
Категорія "надзвичайно невигідне матеріальне становище", вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України.
Крім того, у постанові від 28.01.2015 р. у справі № 6-230цс14 Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла таких правових висновків: "Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права.
Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано сторонами в шлюбному договорі, суд обґрунтовано, виходячи з принципу свободи договору (стаття 8 СК України, статті 6, 627 ЦК України) застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України".
Таким чином, своїм рішенням Верховний Суд України чітко вказав пріоритет застосування положень шлюбного договору над загальними нормами СК України. Проте необхідно пам'ятати про обов'язкове дотримання умови, передбаченої ч. 2 ст. 9 СК України, а саме, якщо шлюбний договір не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства.
2.3. Поділ неподільної речі
Проблеми поділу неподільної речі було обговорено та визначено у п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 р. Зокрема, було роз'яснено таке: "Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК України за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності".
Такі ж положення дублюються у правових висновках, постановлених за результатами розгляду Верховним Судом України цивільних справ від 18.01.2017 р. № 6-2565цс16 та 07.06.2017 р. № 6-2670цс16.
Також необхідно приділити окрему увагу поділу новоствореного та недобудованого нерухомого майна, оскільки суди, зокрема і суди касаційної інстанції, під час розгляду такої категорії справ приймають різні за змістом рішення.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у постанові від 16.12.2015 р. у справі № 6-2710цс15 рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови в задоволенні позовних вимог про поділ будинку та встановлення порядку користування земельною ділянкою скасувала, а справу в цій частині направила на новий розгляд до суду першої інстанції.
При цьому в постановлених правових висновках Верховного Суду України, проаналізувавши ряд нормативно-правових актів, а саме: положення ст. ст. 6, 17 Земельного кодексу України 1992 року, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 "Про приватизацію земельних ділянок", Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10, ст. 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації спірної земельної ділянки, існуючі на час спорудження спірного житлового будинку ст. ст. 6, 30 Земельного кодексу України, ст. ст. 16, 17 Закону України "Про власність" та ч. 2 ст. 331 ЦК України, зазначив, що новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.
Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм та правил підлягати поділу між ними.
Схожі висновки містяться в постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року № 6-388цс15 та від 27 травня 2015 року № 6-159цс15.
2.4. Правовий режим майна подружжя, коли один із подружжя є фізичною особою – підприємцем (далі – ФОП) або учасник господарського товариства, та проблеми його поділу
Правова позиція Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-1752цс15 є досить чіткою та визначає, що майно фізичної особи – підприємця може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя.
Верховний Суд України також зауважує, що під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки в разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України).
При цьому відповідно до частини третьої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.
Вирішення судами спорів про поділ майна подружжя, коли один з подружжя є учасником господарського товариства, є суперечливими та протилежними.
Так, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 19.09.2012 року № 17-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України в аспекті конституційного звернення приватного підприємства "ІКІО" положення частини першої статті 61 СК України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Варто зауважити, що рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.
Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 3 червня 2015 року № 6-38цс15 зазначено про те, що грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, до статутного капіталу цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об'єкт – право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуто подружжям під час їх спільного проживання.
Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.
Таким чином, спостерігаємо протилежність позицій Верховного Суду України та Конституційного Суду України, що тягне за собою створення різної практики вирішення подібної категорії справ.
Як підсумок, очікуємо на подальші зміни щодо зменшення проблемних питань стосовно розподілу спільного майна подружжя, сподіваючись на збільшення кількості укладення шлюбних договорів, добровільний поділ майна подружжя та примирення сторін у судових процесах. Як написала Ліна Костенко "А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт".
Марія Остафійчук, адвокат, старший юрист, CEE Attorneys Наталія Якімлюк, управляючий юрист, CEE Attorneys
Юрист&Закон, №47, 14 грудня 2017