Окремі питання поділу майна подружжя

Правовий режим майна подружжя насамперед залежить від того, за які кошти майно було придбано.

Майно, набуте подружжям у шлюбі, відповідно до сімейного законодавства, є їхньою спільною сумісною власністю. При цьому розірвання шлюбу не змінює режим майна, що було придбано у ньому. Якщо чоловік та дружина одночасно з розірванням шлюбу не вирішили, що саме та кому належатиме, майно залишається у їхній спільній власності до того моменту, поки хтось з них не вирішить розставити крапки у цьому питанні. Ст. 69 Сімейного кодексу України дозволяє подружжю поділити спільне майно незалежно від розірвання шлюбу, тобто частки у майні можуть бути виділені у приватну власність ще під час перебування у шлюбі. За замовчуванням, частки майна дружини та чоловіка є рівними. Інший режим можна визначити, наприклад, у шлюбному договорі.

Поділ майна подружжя, яке не має наміру припиняти шлюб, явище досить рідкісне. У переважній більшості випадків цим питанням займаються при розірванні шлюбу або після цього. Оскільки шлюборозлучний процес, зазвичай, супроводжується бурхливими емоціями, спору про право власності на спільне майно уникнути вкрай складно.

Відповідно до ст. 71 Сімейного кодексу України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Як вбачається з судової практики, істотними є обставини, які підтверджують ступінь трудової та/або фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, правочини щодо спільного майна, які укладались одним із подружжя, їхня мета та вплив на права й обов'язки іншого з подружжя та інші.

При вирішенні спору про поділ майна суди звертають увагу на положення ст. 60 Сімейного кодексу України, якою передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). З аналізу вказаної статті випливає, що відсутність заробітку має бути належним чином обґрунтована. У протилежному випадку - суд може вирішити спір про розподіл майна не на користь того з подружжя, хто не працював.

Сімейний кодекс України визначає і перелік майна, яке є особистою приватною власністю одного з подружжя. Це, наприклад, майно, набуте до шлюбу чи за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування чи за кошти, які належали їй, йому особисто тощо. У такому випадку при розподілі майна слід доводити обставини походження майна. Якщо буде встановлено, що майно придбано за особисті кошти, навіть якщо другий з подружжя про це нічого не знав, суд залишить це майно в особистій приватній власності. Проте на практиці довести, за які саме кошти було придбане майно, досить складно, якщо при укладенні певного правочину його сторони не передбачали можливий спір у майбутньому. Безперечним доказом може слугувати умова договору купівлі-продажу, в якому прямо буде вказано, що оплата здійснюється коштами, які є особистою власністю покупця, з посиланням на джерело їх отримання (наприклад, успадковані чи отримані ним у подарунок).

З цього приводу Верховний Суд України в ухвалі від 19.01.2016 р. у справі №6-2ц16 зауважив, що сам факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя, адже придбання майна хоча й у період шлюбу, але, наприклад, за особисті кошти одного з подружжя, виключає таке майно зі спільної сумісної власності подружжя і відносить до приватної власності того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 25.05.2016 р. у справі №372/Л09/14-ц звернув увагу на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 25.11.2015 р. у справі №6-2333цс15, стосовно того, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не лише фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Застосовуючи ст. 60 Сімейного кодексу України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен встановити не лише факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, с: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Норма ст. 60 Сімейного кодексу України, на думку Верховного Суду України, вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Варто зазначити, що далеко не завжди обидва з колишнього подружжя погоджуються на поділ належного їм на праві спільної сумісної власності майна в натурі. У такому випадку є сенс скористатися положенням ч. З ст. 71 Сімейного кодексу України, яка дозволяє присудити одному з подружжя грошову компенсацію замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Як зазначає Верховний Суд України у своїй постанові від 30.03.2016 р.

у справі №6-2811цс15, наявність цієї умови дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки у разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником. Отже, процедура внесення суми відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою.

У п. 25 постанови від 21.12.2007 р. №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» Пленум Верховного суду України роз'яснив, що вирішуючи питання про поділ майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (з,окрема, неподільної речі), суди мають застосовувати положення щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може відбуватися з підстав, передбачених ст. 365 Цивільного кодексу України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

Так, ст. 365 Цивільного кодексу України визначає, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням; суду, на підставі позову інших співвласників, за одночасної наявності таких обставин: частка є незначною і не може бути виділена в натурі, річ є неподільною, спільне володіння і користування майном с неможливим, а таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Якщо один з подружжя не вчинив дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд має визначити ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу та залишити майно у їх спільній частковій власності (постанов Верховного Суду України від 18.05.2016 р. №6-3037ц15).

Якщо один чоловік чи дружина за часи шлюбу були підприємцями, то здобуте в результаті підприємницької діяльності майно так само підлягає розподілу між подружжям. Це стосується як фізичної особи-підприємця, так і приватного підприємства, заснованого одним з подружжя. На думку Конституційного суду України, висловлену в рішенні від 19.09.2012 р. у справі №1-8/2012, приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, - це окремий об'єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, утому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності. У зв'язку з цим, суд дійшов висновку, що як статутний капітал, так і майно приватного підприємства є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Верховний Суд України у постанові від 11.03.2015 р. у справі №6-21 цс15 висловив схожу думку стосовно майна фізичної особи-підприємця. Так, майно ФОПа може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними, з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.

Отже, питання розподілу майна подружжя врегулювано чинним: законодавством України досить чітко, а на суперечливі питання надає відповіді судова практика, що склалась. У будь-якому випадку, при вирішенні подібних спорів перш за все слід визначати, коли було придбано майно та чиїм коштом. Саме це впливає на статус такого майна (особиста, приватна чи спільна сумісна власність).

Інна Рудник

Юридична газета. – №29-30. – 12 липня 2016 року. – с. 24-25